Василь Скрип: «Наступного року світу вдасться побороти ковід»

–  Пане Василю, як ви стали медиком? Наскільки мені відомо, у вашій родині лікарів доти не було.

Мій батько працював юристом, мама – бухгалтерка? і вони хотіли, щоб я став хіміком або фізиком. Чому хіміком? У той час у Перечині, де ми проживали, діяв сучасний як на ті часи лісохімкомбінат і багато перечинців трудились там,вчилися на хімічному факультеті УжДУ, захищали дисертації і йшли у науку. Мій батько був з ними у добрих стосунках і часто говорив мені, що хоче, аби я був фахівцем з хімії. А двоюрідний брат мого батька, уже покійний Іван Іванович Скрип, очолював Перечинську районну лікарню. Будучи ще школярем, десь у 5-6-му класі, я побачив у нього вдома його медичну бібліотеку. Оці багатотомники з хірургії, анатомії, атласи справили на мене настільки сильне враження, що мені захотілося стати лікарем. Коли вже закінчував школу, десь у класі 9-10, я точно був переконаний, що вступатиму на медичний факультет. І мені це вдалося – у 1977 році я став студентом медфаку.

– У школі ви вчилися в одному класі з нинішнім першим проректором УжНУ, професором-фізиком Олександром Сливкою, вашими однокласниками на медичному факультеті УжДУ були його нинішній ректор професор-нейрохірург Володимир Смоланка та проректор з наукової роботи професор-фізіолог Володимир Фекета. Це випадковість, чи закономірний результат тогочасної системи освіти?

Ви поставили дуже глибоке питання. Напевно, зараз у випадковості мало хто вірить. Так, у школі моїм однокласником був нинішній перший проректор університету Олександр Сливка – флагман нашого випуску, золотий медаліст, любитель і знавець точних дисциплін. У класі усі тягнулися за ним. Ми вступали разом, тільки він обрав фізико-математичний факультет, а я – медичний. Згодом ми йшли поруч по життю, ніколи не втрачали людських стосунків і підтримуємо їх сьогодні. Що стосується Володимира Смоланки і Володимира Фекети – це також надзвичайно талановиті люди. Той факт, що ми вчилися разом – можливо і є певним збігом. Водночас, це свідчить про те, що система середньої освіти на той час була на високому рівні і хто добре вчився у школі, аби реалізувати свої амбітні плани – досягав мети. І, як бачимо, різниця між престижними міськими і провінційними освітніми закладами була невеликою, що дозволило зустрітися в одній студентській аудиторії випускникам знаменитої Ужгородської  СШ №1 ім. Т.Шевченка, Перечинської та Тур’є-Реметівської шкіл, які згодом досягли у житті значних особистих висот.

– Ви присвятили себе фтизіатрії. Чому?

Фтизіатром я став випадковою. Навчаючись в університеті я вподобав собі кардіологію. Мене навчали доценти Марія Юріївна Долгош, Антон Юрійович Кашшай, Марина Олександрівна Корабельщикова, я виступав на студентських наукових конференціях. Але життя внесло свої корективи. У 1983 році за державним розподілом нас з дружиною направили працювати у Свалявську райлікарню. Оскільки інших вакансій, окрім у фтизіатрії, у Сваляві не було, мене призначили лікарем-фтизіатром, дружину – педіатром. З того часу ні я, ні вона не змінили свою лікарську спеціалізацію. Тому це – випадковість, якій я дуже вдячний. Коли ти фтизіатр, ти повинен бути і пульмонологом, і гастроентерологом, і кардіологом – все потрібно знати. І мої знання з кардіології дуже допомогли мені в майбутньому.

– Кажуть, що туберкульоз – хвороба? притаманна соціально вразливим верствам населення. Хто здебільшого був вашим пацієнтом, коли ви працювали у Сваляві?

Звичайно, туберкульоз – це різко виражена соціальна хвороба. Адже статус людини, її  матеріальний стан, працює вона чи ні, її санітарна культура, спосіб життя – дуже впливають на рівень можливого інфікування туберкульозом. У Сваляві основний контингент наших хворих складали заробітчани –  люди, які недоїдали, важко працювали. Сьогодні ця хвороба так і залишається, в основному, хворобою бідних. Але якщо людина має низький рівень імунної системи її  шанси захворіти на туберкульоз великі, тому туберкульозом хворіють не тільки бідні, а й самодостатні люди, які, наприклад, перенесли важкі інфекції, мають СНІД, хворіють цукровим діабетом, а тепер – і коронавірусом. Тому шанси захворіти дещо урівнялися, хоч туберкульозі надалі залишається соціальною хворобою. Подолати епідемію туберкульозу силами лише медиків неможливо. Потрібні потуги держави, та й самих людей – вони повинні жити краще і дбати про своє здоров’я.

– У виданій цього року книзі професор М. Фатула згадує, як 11 серпня 1986 року ви забезпечили закарпатських лікарів, з якими їхали надавати медичну допомогу у Чорнобильську зону,  блоками мінеральної води, яка згодом там дуже знадобилася. Розкажіть про свою роботу  в Чорнобильській зоні.

Мій тесть у той час працював директором Лужанського заводу мінеральних вод і коли лікарі з усіх районів області дорогою в Чорнобиль заїхали у Сваляву, він заповнив багажники автобусів мінеральною водою для того, щоб ми мали питну чисту воду у тій зоні. Робота у лікарів була складною, невідомою, включала багато ризиків. Але праця поруч з професором М.Фатулою стала для мене ще одним університетом: кожний день ми разом проводити обходи, спільно розбирати кожну клінічну ситуацію. Мені здавалося, що працюючи у Чорнобильській зоні неповний місяць, я повернувся зовсім іншим професіоналом. Це правда.

У зоні враження особисто я працював ординатором терапевтичного відділення, цілодобово чергував у приймальному відділенні, один раз на 3-4 дні чергував на «швидкій допомозі». Ми їздили селами – влада забирала дітей, які лишилися, а я супроводжував їх у Кончу-Заспу. Контингент хворих був дуже різний. Травматологи і хірурги займалися здебільшого невідкладними справами, а в терапевтів, неврологів, інфекціоністів роботи було дуже багато.

– Ви тривалий час працювали на керівних посадах майже усіх рівнів медицини, нині очолюєте спеціалізований медичний заклад, який є форпостом боротьби з Covid-19 і, безперечно, маєте власний погляд на медичну реформу в Україні. У чому сильні сторони, а в чому слабкість?

Найосновніше і концептуальне – реформа вкрай необхідна! Система охорони здоров`я, яка була в Радянському Союзі і ще тривалий час в Україні, була прогресивною для свого часу та тоталітарної держави. Зрозуміло, що в ринкових умовах, коли вже всі сфери змінилися, реформувалися, охорона здоров’я залишалася радянською і загалом уже нікого не задовольняла – ні медиків з їхніми зарплатами, підходами,зрівнялівкою, ні пацієнтів. Чи правильну модель вибрали в Україні? – це питання. Нині у нас реалізується канадсько-британська модель. Це, в основному, державна медицина. Чи може сьогодні Україна дозволити собі якісну державну медицину? Чому ми не будуємо страхову медицину? Адже основним джерелом фінансування сьогодні є Національна служба здоров’я України, а це – бюджетні кошти. Замовником від держави медичної послуги є Національна служба здоров’я України. Чи може вона утримати всю ту структуру, котра існує? Чи може утримати всю оцю кількість медичного персоналу? Напевно, ні. У цій ситуації необхідно вибирати пріоритети, що і робиться – це правильно. Гроші йдуть за пацієнтом – це теж правильно. Сьогодні ми знаходимося на рівні формування ринку медичних послуг. А ринкові відносини – це непроста справа. Куди пішов пацієнт – туди пішли гроші. Всі учасники ринку медичних послуг мають однакові права: і комунальні заклади, і державні, і приватні, і приватно-практикуючий лікар чи фізична особа – всі в однакових умовах. Значення має конкурентоспроможність, професійний рівень, відповідність до пакету медичних послуг, які визначені державою через Національну службу здоров’я України. Тому реформа потрібна і, в основному, вона є правильною. Але важливо адаптувати її до місцевих можливостей і потреб, зробити нормальний інформаційний супровід – і медики повинні знати, що на них чекає, і пацієнти. Інакше буде дуже багато домислів. І останнє – оту червону лінію, коли ми ще думали, що можна повернутися назад, ми вже перейшли. Тому – тільки вперед! Держава повинна дбати про те, щоб у цій ситуації постраждалих було якомога менше. Щоб усі були працевлаштованими і бачили своє майбутнє.

– Ваше ставлення до ідеї реформування медичної галузі Закарпаття, яка була недавно озвучена?

Міністерство охорони здоров’я України замовило через USAID аналіз ситуації у кожній області. Її фахівці дали рекомендовану структуру закладів, котра передбачає й об`єднання окремих закладів. Думаю, що саме це повинно стати основою майбутнього об’єднання. Крім цього цілком слушною є ідея проведення аудиту. Ми говоримо про комунальні заклади, власником яких є обласна рада. В умовах дефіциту фінансування закладів охорони здоров’я треба визначитися із пріоритетами, які фінансувати повноцінно. Тому проведення аудиту – добра ідея. Аудит слід провести як господарської, так і медичної діяльності, а також визначити, що саме потрібно мешканцям Закарпатської області. Тож за основу треба взяти висновки USAID та аудиту, а після цього провести професійну дискусію за участі усіх зацікавлених сторін: власника, представників пацієнтських організацій, керівників закладів охорони здоров`я, університету, кафедралів. Адже на території області працюють потужні спеціалісти з організації охорони здоров`я: професор Геннадій Олексійович Слабкий, професор Іван Михайлович Рогач  – чому не долучити їх і не послухати їхню думку? Рішення буде приймати власник, але думки теоретиків, практиків, аудиторів, науковців слід обов’язково врахувати. Об`єднання необхідне, але у якій формі – покаже час.

– Якщо говорити не про лікування від хвороб, а охорону здоров’я, то чия тут роль і відповідальність важливіша – медиків, чи самої людини?

Медики повинні не тільки лікувати, а й бути пропагандистами здорового способу життя. Хоча часто буває і навпаки. Медицина – стресогенеруюча сфера, тому медики живуть недовго, а хірурги – найменше. Наша робота справді важка. Але для того, щоб люди вели здоровий спосіб життя, берегли своє здоров’я, повинен дбати не тільки медик, а й усе суспільство. У суспільстві повинні бути певні індикатори – від держави, роботодавця – котрі стимулюють турботу про здоров’я, а не тільки борються з хворобами. Поки що рівень усвідомлення нашим соціумом проблем галузі охорони здоров’я є недостатнім.

– Covid-19 застав українську, та й світову медицину, зненацька?

Скоріш за все ніхто не передбачав такого рівня пандемії у світі. Що стосується нашого закладу, вважаю, що ми були підготовлені. Оскільки наш заклад працює з респіраторною інфекцією, де вже давно впроваджені принципи інфекційного контролю. Останніми роками, готуючись, до ринку медичних послуг, ми з монопрофільної лікарні, з тубдиспансера, створили «Центр легеневих хвороб», де є торакальна хірургія, пульмонологія, сучасна діагностика, у тому числі й забезпечення киснем, досвід оперативного втручання. Все це дозволило нам ввійти в пандемію більш-менш готовими. Нам бракувало кисню, але ми досить оперативно вирішили це питання завдяки поступленням з державного і обласного бюджетів. Сьогодні хворих стало більше, а їхній стан – важчим. Але тепер у нас є позитивний досвід і наш колектив уже адаптований до цієї роботи. Важливо, що за час боротьби з ковідом не постраждали інші напрямки роботи нашого закладу. Хворим, які мають бацилярний туберкульоз, ми надавали необхідну медичну допомогу. Цьому сприяло й те, що наш заклад знаходиться у декількох окремих будівлях і ми могли одну з них виділити спеціально для ковіду.

–  Яка сьогодні ситуація в області?

Напружена. Я дивлюся на неї не через призму статистики, а через кількість хворих у нашому закладі. Їх стало більше зі значно важчими станами, майже всі кисневозалежні. Реанімація протягом останніх тижнів повністю заповнена, у нас немає вільного місця. Тільки  звільняється місце через одужання чи летальний випадок – відразу на його місце поступає інший пацієнт. На жаль. Усі 9 апаратів ШВЛ у нас постійно підключені. За останній час збільшилася летальність. Минула хвиля, минулі штами, очевидно, були менш вірулентними. Важливо, що у нашому закладі немає жодного померлого вакцинованого. У нас була одна вакцинована пацієнтка на ШВЛ і нам вдалося її врятувати.

– Ви поділяєте думку, що людству слід призвичаїтись жити з ковідом, як з грипом? Чи його можливо побороти, як свого часу побороли «іспанку» та тиф?

Я не епідеміолог, але як лікар і керівник закладу з певним досвідом, думаю, що ця зараза  вічно терзати нас не буде. Припускаю, що наступного року світові вдасться побороти ковід. Яка формула завершення епідемії у світі? Це будуть вакциновані + перехворілі – померлі = післяковідна ситуація. Україна помалу підходить під позначку 30% вакцинованих. Думаю, великий відсоток перехворілих (точної статистики немає). Для того, щоб ми повністю приборкали епідемію, нам необхідно мати 70% населення, котре має імунітет. Тож наступного року ми цього досягнемо. А далі будуть інші проблеми, і ми повинні бути завжди до всього готові. На жаль, лише ковідом біди людства не закінчаться. Ми повинні бути готовими і до більш серйозних глобальних викликів. Це очевидно.

– Наскільки настрій людини, її внутрішня «запрограмованість» відчувати себе здоровою, відображається на її здоров’ї та самопочутті?

Психоемоційний стан – це базовий індикатор того, щоб побороти будь-яку хворобу. Психотерапевтична допомога у сучасному світі має величезне значення, тому кожен лікар має бути психоаналітиком. Людина з позитивними емоціями, з переконанням, що вона сильніша за хворобу, що вона потрібна родині, суспільству, що вона вірить своєму лікарю – має набагато більше шансів для одужання від будь-якої хвороби.

– На цій оптимістичній ноті завершимо. Міцного вам і вашим колегам здоров’я, особистого щастя і мінімального професійного навантаження у новому році!

Спасибі сердечне! Будучи не тільки лікарем, але й менеджером у галузі охорони здоров’я, я проти того, аби ліжка були порожні, а наші сучасні діагностичні можливості не задіяні. Тому ми будемо робити все для того, щоб нашою роботою були задоволені пацієнти, щоб вони вчасно приходили до нас для надання висококваліфікованої лікувально-діагностичної допомоги. І щоб радили один одному наш «Центр легеневих хвороб», у якому працюють справжні професіонали.

Василь Ільницький,
інформаційно-видавничий центр УжНУ